Sunday 29 November 2009

Микола Петренко: Славна людьми земля свиридiвська

Багатим i веселим було колись козацьке село Свиридiвка. Все у вишневих садах та вербах, зi своïми чудовими зеленими левадами, лiсами, що обступали його як темни грозовi хмари, та чудовими краєвидами на широку долину рiчки Сули. Жили в ньому вiльнi козаки-хлiбороби i тiльки бiльше десятка родин було крiпацьких, що були власнiстю небагатих панiв, та ще декiлька родин мiщан та дворян. Євреï, росiяни з'явилися лише в ХХ столiттi. Висока моральнiсть та поряднiсть окремих дворянських сiмей добре впливала на загалний моральний клiмат села i збереглася у пам'ятi до цього часу.

Так, вiдома родина Чернiцьких подарувала селу землю пiд школу, а iм'я Петра Чернiцького було вирiзьблено на давних церковних дверях. Остання з роду Чернiцьких – Антонiна Михайлiвна померла вiд голоду в 1942 роцi. Садиба Антонiни Михайлiвни вся була обсаджена вишнями. В 1924 роцi до неï по вишнi (ягоди) приïхала О.Г.Баєвська з чоловiком. Вона вийшла i запросила до хати, хоч сказала, що жiнок вона не пускає до себе. В неï був великий альбом, де були фотографiï Т.Шевченка, П.Кулиша та ïï брата. Був портрет ïï самоï, як фрейлiни, i молодого гвардiйського офiцера – ïï нареченого.

Коли вже мало бути весiлля в Свиридiвцi i поз'ïжджалися гостi та ïï подруги, то наречений ïï зрадив i з ïï подругою виïхав, а вона з того часу нiкуди з Свиридiвки не виïжджала. Бiля головного будинку був невеликий будиночок. Коли ми ввiйшли туди, там стояло лiжко, стiл. На столi – книга, пiдсвiчник, квiти. Звiдти вiдкривався чудовий краєвид на яр, криницю, обсаджену вербами. Над килимом висiла картина, яка вiдтворювала цей пейзаж. За словами Антонiни Михайлiвни, цей пейзаж намалював Тарас Григорович, який с ïï братом i поïхав звiдси до П.Кулiша…




Звичайно, це схоже на легенду, бо господарка садиби була в якiйсь мiрi хвора, Але правдою є те, що в 20-i роки, коли хотiли в Свиридiвцi зруйновати церкву, вона прийшла в сiльску раду i виголосила промову, що церква потрiбна для души людськоï.

Микола Примоленний розповiдав, що коли приïжджав у Свиридiвку Григорий Петровський – «всеукраïнський староста», то Антонiна Михайлiвна показала йому лип'яники i промовила дуже образливi слова. Сама вона отримувала в цей час пайок непоганий i ми, хлопцi, iнколи допомагали ïй нарубати дров, принести води, вона давала нам булки з маслом. Антонiна Михайлiвна мала дуже хорошу бiблiотеку, знала дев'ять мов, свого часу викладала в Казанському унiверситетi. Була в неï картинна галерея, де висiли цiннi картини. Останнi роки ïï були дуже тяжкими. Вiд холоду було залiзе на пiч, засвiтить каганчик i читає. Бiля печi була ямка. Вона, мабуть, i впала туди. Витягли ïï уже неживою. Дуже багато невiдомого ще про цю видатну для села людину. Говорили, що вона була знайома з Ленiним i Крупською. Приïжджали у Свиридiвку у повоєннi роки, щоб дiзнатися про неï, люди з ЦК КПУ. На мiй запит-лiст у ЦК КПУ вiдповiдi не надiйшло.
Сам я теж пам'ятаю Антонiну Михайлiвну. Одного разу, коли ми йшли додому, вона запросила нас до себе i розповiдала про Льва Толстого i показувала його портрет.

Добрим словом i по цей день згадують Миколу Пилиповича Терешкевича. Щоб вивезти у Голiнку його бiблiотеку, треба було 10 саней. Та було ще i двi шафи книжок. Мати Галини Нечипаєвськоï молодою служила в Терешкевичiв i згадувала, що старий Терешкевич дуже любив дiтей i на свята збирав з Свиридiвки дiтей до маєтку, де iх пригощали, влаштували лотереï, iншi розваги.
Доруйновується на байдужих очах людських цей видатний пам'ятник i минулого, i архiтектури – будинок Терешкевича, який ще кiлька рокiв тому радував своєю красою.

* * *

М.I.Туган-Барановський
Так доруйновали, розтягли, мабуть, ще кращий будинок М.И.Тугана-Барановського (1865-1919) – видатного украïнського ученого, мислителя i патрiота, який був мiнiстром фiнансiв, торгiвлi й промисловiстi Украïнськоï Центральноï Ради i помер на посту захисника украïнських державних iнтересiв, направляючись у складi делегацiï УНР до Парижа на мирну конференцiю (Умер 21 января 1919 г. в Одессе в вагоне поезда, которым в составе украинской делегации ехал на Версальскую мирную конференцию).
Як згадувала жителька села Свиридiвка Маруся Козицька (Рек), яка була в нього в той час куховаркою в Києвi, вiн був дуже зворий i перед вiд'ïздом зiбрався у нього консилiум професорiв. Туган-Барановський поïхав, залишивши Марусю доглядати його два будинки. Багато вона розсказувала, та ми не були привченi записувати i знати свою iсторiю, а приученi бiльше i краще знати закони царя Хаммурапi та культуру Месопотамiï…

Зоя Василiвна Янушевич
Журиться i згадує в своïх листах рiдну Свиридiвку доктор бiологiчних наук Зоя Василiвна Янушевич (1916-2005), яка живее нинi десь бiля Лондона в далекiй Англiï. Болить в неï душа i за «зруйнований будинок Терешкевича», за «спалений мiсток по дорозi до Сули». Вона пише: «В Англiï стоять церкви та будiвлi, яким вже бiльше тисячi рокiв i нiхто ïх не руйнує i не грабує. Але таких курганiв, як нашi «Краснi могили» на Ведмедицi, немає».

Василий Iпполитович Янушевич
Батько З.В.Янушевич [Василий Iпполитович Янушевич] закiнчив юридичний факультет Киïвського унiверситету. В першу свiтову вiйну був офiцером i приïжджав у Свиридiвку в форми i погонах, що дало пiзнише свиридiвським матросам-революцiонерам називати всю сiм'ю «денiкiнцями», що, за словами Зоï Василiвни, i спричинило покинути Свиридiвку i виïхати в Житомир – на батькiвщину батька.
Та ще ранiше, коли розвалився фронт, вiн повернувся в Свиридiвку. В важкi роки розрухи вiн навчився варити мило високоï якостi, а мати Зоï – учителька, навчилась шити i виготовляти черевички на мотузянiй пiдошвi, i так Янушевичи долали нестатки.

В 1922 роцi в Свиридiвцi був суд, - згадує Зоя Василiвна, - i батько був мировим, а згодом народним суддею. У нього був секретар з мiсцевих селян, якого вiн навчав дiловодству. Суд знаходився в нашому домi. За порадою батька цей секретар, Митрофан Горловенко, пiшов учитись i став пiзнiше великим начальником в Мiнiстерствi Оборонi в Москвi.

Народився в селi i генерал-лейтенант І.І.Бондаренко, служили свиридяни i в царськiй гвардiï, працювали у царських винних подвалах в Массандрi, служили на флотах, у червоних козаках В.Примакова, спiвали в капелi «Думка», славились як хорошi садоводи i гречкосiï. Про це разповiдала Зоя Василiвна у журналi «Фазенда» за 1991 рок.

Зла доля розкидала свиридян по всьому Сибiру i Далекому Сходу, i навiть за океан. Та козацькому роду – нема переводу. Охороняли земляки-сучасники Президента Л.Кравчука i очолювали розвiдку вже в нашi часи…

М.Петренко.



Газета «Зоря», №62, 11 серпня 2001 р.

Tuesday 24 November 2009

Свиридівське городище. VII-III ст. до н.е.



Підготовчі етапи виготовлення посуду населенням дніпровського лісостепового лівобережжя у VII—III ст. до н. е.

Гончарне ремесло, як й інші ремесла, має чітко визначені, взаємопов'язані одне з одним послідовні етапи, без яких воно не може існувати: 1) відбір і підготовка сировини; 2) формування; 3) обробка поверхні; 4) сушіння; 5) випалювання.
Виробництво кераміки у лісостепових племен скіфського часу базувалось на місцевих запасах сировини. До неї належать: глини, збіднюючі домішки (пісок, жорства). У скіфську епоху використовували озалізнені, слабоозалізнені та неозалізнені глини. Перева'га віддавалась першим, які були більш пластичними, легкоспікаємими та легкодоступними. Інші глини використовувалися лише як доповнення.

Скiфська керамика.
У Дніпровському Лівобережжі, а саме у Полтавській, Київській, Сумській, Чернігівській, Харківській областях, поширені глини так званого полтавського ярусу — строкаті і бурі, які є єдиною сировиною на цій території. Саме з них виготовлявся керамічний посуд у VII—ІІІ ст. до н. е. Тогочасні гончарі добре розумілися на місцевих глинах, у їх перевагах і недоліках, тому брали не перше-ліпше, що було під рукою — лес і лесоподібдні суглинки, які неглибоко залягали під землею. Вони мають значну пористість і водопроникність, часто високий рівень засміченості вапняковими конкреціями, що вело до браку виробів. Ця сировина йшла лише для обмазування стін та долівки приміщень, або ж для спорудження жертовників.
Скiфська ваза.
Поки що на поселеннях VII—ІІІ ст. до н. е. добування глини не зафіксоване. Базуючись на етнографічних і археологічних дослідженнях різночасових пам'яток, можна говорити, що остання видобувалась неподалік від поселень чи, можливо, на їх території. Глини, очевидно, видобувалися відкритим способом у кар'єрах, у відслоненнях берегів річок, балок чи ярів.
Після видобування глина не має високих технологічних властивостей, малоиластична. Щоб зробити сировину придатною до використання, її шматки розбивали, розминали, вибирали сторонні домішки.

Вона ставала більш розпушеною, дрібноструктур-ною, перемішувалась, що покращувало її властивості, зокрема пластичність. Іноді навіть сировину погано просіювали, саме таку неозалізнену глину виявлено у формувальній масі на Свиридівському городищі. З підготовлених глин легше формувати вироби, у них краще проходили усадка, сушіння і випалювання, а посуд ставав міцнішим.
Потім готувалася формувальна маса. Вона складалась із самої глини чи суміші декількох глин і доповнень. Вони змішувалися між собою та із доповненнями у сухому стані. Лише, в одному випадку, на Свиридівскому городищі зафіксовано, що глина була вологою. Чиста глина дуже масна, тому має велику усадку. Цьому запобігали введенням доповнень, їх завданням було регулювання пластичності, сушіння, усадки, випалювання, покращення техніко-експлуатаційних характеристик посуду. Такими домішками були: пісок, жорства, шамот та екскременти травоїдних тварин. Вони вводилися у концентрації від 1:2 до 1:4-1:5. Екскременти птахів зафіксовані у формувальній масі горщика із Свиридівського городища.
У даному регіоні зафіксовані такі традиції приготування формувальної маси: глина + шамот + органіка, глина + шамот + пісок + органіка, глина + шамот + жорства + органіка, глина + органіка. В останньому, одиничному рецепті формувальної маси (велике блюдо із Книшівського городища) — глини: озалізнена і неозалізнена введені у пропорціях 1:1. Сюди внесена і велика кількість органіки, у вигляді гною та соломи.

Панівною традицією під час приготування формувальної маси у гончарів землеробсько-скотарського населення регіону було використання у якості доповнень шамоту і органіки. Тому, можна не погодитися із думкою В.А.Іллінської про різку відмінність кераміки із Посулля та Поворскля. [29]
Керамика з скiфських курганiв.


Спираючись на отримані дані, можна твердити, що у Дніпровському лісостеповому Лівобережжі у скіфський час існувала історико-культурна спільність людей, які виготовляли керамічний посуд за єдиними технологічними традиціями. Деякі особливості виготовлення посуду пов'язані із характером сировини окремих мікрорегіонів, що знайшло вираження у відмінностях відсоткового складу формувальних мас та етнокультурною неоднорідністю населення у VII—VI ст. до н. е.