З історії колективізації та Голодомору в Лохвицькому районі

Наталія Безсонова (Бизова) 2009 р.

Із спогадів "Від роду до роду" мого батька Павленка Івана Івановича (1923-2000), записаних у 1990 роки.

Про колективізацію (об'єднання селянських дрібних господарств у колективні у 1928-1933 роках – автор) вже стільки написано і сказано, так її з одного боку розхвалено, а з другого – засуджено і проклято, що додати щось нове важко. Але дещо нагадати варто.
Починалася колективізація з партійних постанов. Вони публікувалися у газетах і доповнювалися різними чутками та пересудами на місцях. Потім почалися один за одним сільські сходи, наїзди уповноважених з району. У нас (село Яшники Полтавської області- автор) були Струєв, Кукольницький, Гармаш. Вони закликали об'єднуватись, переконували селян у перевагах колективного господарювання над одноосібним. Але люди не вірили міським краснобаям, так як спроби комунізації вже були і кінчалися вони, як правило тим, що голота, проївши і промотавши панське добро, розбігалися хто куди.
Добровільна агітація не давала бажаних наслідків. Заяви про вступ до колгоспу подали лиш деякі малоземельні селяни, яким нічого було втрачать, а також кілька господарів – невдах. Тоді за вказівкою верхів почалося розкуркулювання. Одних хазяїв разом з сім'ями міліція відправляла підводами на станцію, а потім ешелонами – на Північ. Інших просто виганяли з хат, обібравши перед тим до нитки. За визнанням колишнього голови сільради Солонухи Павла Йосиповича, всього було репресовано біля шістдесяти сімей, тобто кожна четверта. У селі тоді було 236 дворів.

Першим, кого настигла та чорна біда, був Падалка Іван Терентійович (Присяжний або Гомин). Жив він на кругляку біля озера. Мав 40 десятин землі і чимале хазяйство: дві пари коней, воли, корови, вівці. Мав свою молотарку, яку наймали у нього і люди. Обробляв землю з жінкою, дорослим сином і двома незаміжніми дочками. Працювали вони вдень і вночі, та влітку своїх рук не хватало, доводилось наймати двох чи трьох робітників зі сторони. Отже, по мірках того часу він був куркуль, хоч і платив робітникам не по сто грамів зерна на трудодень, як Сталін, а по коробці, тобто по 10-14кг, залежно від роботи і домовленості, ще й харчував зі свого столу.

Налетіли сільські активісти на чолі з міліціонерами і уповноваженими з району, реквізували усе добро, а сім'ю – на Соловки. Після того від них ні слуху, ні духу. У дворі остались добротна хата на дві половини, два сараї, дві комори, клуня. Тому і заснувався тут наш Заозірський колгосп.

Тоді ж були розкуркулені такі хазяїни:
1. Падалка Євдоким Терентійович – брат Івана Присяжного. Землі у нього було 15 чи 20 десятин, але він служив до революції у земстві. Цього було достатньо для того, щоб попасти у "ворожий елемент". Його теж вивезли, а хату забрав собі голова сільради чи купив у колгоспі за безцінь.
2. Падалка Павло (Плоскінчин). Теж мав до 20 десятин землі і добре хазяйнував. Вивезли з сім'єю, а у його хаті розмістилася сільрада.
3. Падалка Дмитро (Плоскінчин) – брат Павла. Побудував нову хату у час НЕПу, з якої його й вигнали та відправили на Соловки, де сім'я і загинула. А хата стала сільським клубом.
4. Падалка Григорій (Терешківський) – теж багатенький чоловік, мав землі більше 10 гектарів і попав у куркулі. Вивезений на Соловки. Хату "купив" активіст.
5. Падалка Роман (Терешківський) – брат Григорія. Сім'ю вивезли на Соловки, і ніхто не повернувся. Побудовав він під час НЕПу нову хату у гаях. У ній став колгоспний патронат.
6. Падалка Прокіп (Уляженків) – жив напроти Заразомів. Мав добротну хату, криту залізом. Вивезли сім'ю на Соловки, а хату забрав собі (як квартиру) новий голова сільради.
7. Падалка Микита (Хирівський) – жив за Шишом Петром. Сім'ю вивезли. Ніхто не повернувся. А нову хату "купив" активіст.
8. Падалка Олексій Іванович (Романенків). Цей був середняк, але у колгосп не йшов, і його з хати вигнали. У ній відкрили сільський медпункт. Олексій був на фронті, повернувся у село і робив ковалем у колгоспі. Хату звів нову, бо старої не повернули, хоч і воював.
9. Лобода Сергій. Мав до 20 десятин землі. Сім'я вчасно покинула хату і утекла з села. У хаті жили різні люди, останнім – інвалід війни Ткаченко Михайло (Блатків).
10. Моміт Іван. Розкуркулений. Його хату "купив" сільський активіст. Після війни повернувся інвалідом Моміт Олександр Іванович (син Івана- автор). Став робити у колгоспі, але своєї хати не повернули. Дали іншу уже у 60-і роки. Жив він тимчасово у Сливиній хаті.
11. Павленко Іван (Загелів) – середняк, вигнаний з хати. Йог сини Євдоким і Митрофан виїхали у Донбас, а у 1945 році повернулися у свою хату. Митрофан уже був членом партії. Потягали їх тоді у район, але з хати не вигнали.
12. Павленко Яків Микитович (Шешенків) – двоюрідний брат мого діда. Мав до 20 десятин землі, а сина – одного, тому земля не поділилася, і він попав у куркулі. Утік з дому до заміжніх дочок. Син Григорій виїхав у Керч, воював на фронті, мав ордени і медалі. Повернувся у свою хату, але його змусили її покинути. Тоді він побудував у Лохвиці новий дім.
13. Павленко Прокіп Микитович (Шешенків) – рідний брат Якова. Цей уже був середняком, бо землю поділив між жонатими синами – Миколою і Федосієм. Однак у колгосп не йшов, і його вигнали з хати і усю худобу і майно забрали. Під час голоду він помер.
14. Павленко Микола Прокопович – син Прокопа. Жив за цариною, на своїй землі звів нову хату, з якої його і вигнали. Виїхав на Сталінську Цукроварню і там помер. У його хаті спершу жив учитель Тесленко Ярема Юхимович, а після війни у ній був медпункт і квартира медсестри Виноградчої Насті Григорівни.
15. Павленко Федось Прокопович (Шешенків) – другий син Прокопа. Жив на хуторі за цариною. Його теж обірвали до нитки і вигнали з хати. Він працював на цукрозаводі, а жив у жінчиних батьків у Брисях. Там же побудував гарну хату. Загинув на фронті. А жінка Катерина працювала у колгоспі і стала першою у районі трьохтисячницею по надоях молока на корову. Була нагороджена орденом Леніна. Очевидно, КГБ не докопалося, що вона з яшницької розкуркуленої сім'ї. Тоді усіх кандидатів пропускали перш через КГБ. Їхню хату у Яшниках колгосп "продав" Синиченкові Миколі.
16. Павленко Євдоким Іванович (Шешенків) – рідний брат мого діда, який жив в Одесі і помер від голоду. Хата дісталася його синові Івану, але його забрав "чорний ворон" у 1937 році, а хату забрав собі голова сільради.
17. Мигаль Іван (Филимонів) – розкуркулений середняк, вивезений з сім'єю, і ніхто не повернувся.
18. Мигаль Антім (Филимонів) – розкуркулений і вивезений на Соловки середняк. Ніхто не повернувся. Його нову хату під залізом "купив" Погуляй Федір – зять голови сільради Солонухи Кузьми. А після війни цю хату купив у Федора я і, прожившиу ній 14 років, продав трактористові Бабенку та його жінці Тетяні Миколаївні – сільській вчительці.
19. Галівець Іван (Іванюша) – розкуркулений і вигнаний з хати. Помер з жінкою під голод, а його син Яків і дві дочки – Уляна і Санька виїхали з села.
20. Мельник Сергій – розкуркулений і вигнаний з хати. Помер з голоду. У його хаті був колгоспний курятник.
21. Панасенко Іван (Баданів) – розкуркулений середняк. Жив біля Кониськів. Його хату колгосп переніс у Рогозяну на гарман (гарман – те саме, що тік – автор)
22. Юрченко Василь (Стовпців) – репресований і розстріляний середняк. Сім'я вивезена, і ніхто не повернувся. Не хотів іти у колгосп і вчинив опір активістам, погрожував їм рушницею. Утік у ліс, але був арештований і засуджений до розстрілу.
23. Нужний Савка (зять Дяченкового Василя – Набивайла). Розкуркулений. З дворян. Помер: не витримало серце.
24. Солонуха (Іван?) – Йовенків, жив напрти Прохоренків. Розкуркулений і вивезений. Під час окупації повернулася його постаріла жінка. У її хаті і дворі був деякий час колгоспний свинарник.
25. Лахно Віктор – священник. Мав 30 десятин землі і дубину біля Зеленківського хутора (у кінці Ярок, направо). Сам завчасно виїхав з села. Як тільки церкву закрили. У його хаті, за церквою, стала школа, потім контора колгоспу, а зараз – бібліотека.
26. Варда (імя?) – жив напроти церкви, мав гарну хату і сад, а також до 20 десятин землі.

Завчасно усе покинув і кудись виїхав. У його хаті була контора колгоспу, а потім – дитячі ясла.
Це був перший потік розкуркулених, які мали від 10 до 20 десятин землі, а дехто і менше.
Масові репресії дали свої наслідки: майже усі яшничани (жителі села Яшники Полтавської області – автор) очутилися у колгоспі. Пам'ятаю, як батько кілька довгих вечорів підряд просиджував на колодках, де чоловіки збиралися для одного і того ж питання: як бути далі, вступати до колгоспу чи ще триматися? До хати повертався пізно вночі і продовжував ту ж розмову з матерею.

Одного разу прийшов до нас дядько Максим і сказав, що треба вступати, інакше попадемо під репресії. Йому це стало відомо від свояка Солонухи Павла Йосиповича, який працював тоді головою сільради. Він одержав відповідне розпорядження з району. Поклав батько на воза плуга, борону і дряпака, запріг кобилу та й поїхав до артільного двору. Мати голосила на усю хату, а ми сиділи нищечком і тільки кліпали заплаканими очима.
Спільних конюшень, корівників і свинарників тоді у колгоспі ще не було, і люди вели своїх коней до колишніх куркульських дворів, які стали бригадними. Там утримувались також реквізовані корови, вівці, свині. Нашу Буланку поставили майже по-сусідськи – у хлівах Присяжного Івана, і батько щовечора навідувався до неї, чи нагодована і напоєна.
Та через деякий час почався вихід із колгоспу. Пронеслась чутка, що вступать туди необов'язково. Забрав батько свою кобилу з возом і реманентом додому і ще один рік обробляв свою землю одноосібно, спрягаючись то з Манівцем Семеном (Провальним), то з Солонухою Михайлом (Ольженком), то з Юрченком Дмитром (Кончиковим). Це були останні з могікан. Але ж хлібоздачу нам довели таку, що батько ледь її виконав. Лишилося тільки на прокорм сім'ї та для весняного посіву.

А тим часом підкрадався голод 1933 року. Сталін [не Сталiн, а комунiсти!] вирішив остаточно зламати непокірне українське село. У пресі було піднято галас про те, що недобиті куркулі і підкуркульники гноять хліб, аби лиш не дати його робітничому класові і тим загубити молоду радянську державу. Повсюди почали створюватись буксирні бригади на чолі з уповноваженими з району. До їх складу, як правило, включався один міліціонер.
Партійне начальство, звичайно, розуміло, що у своїх односельчан сільські активісти хоч і реквізують частину зерна, але не усе і не у кожному дворі. Хтось та врятує своє добро з допомогою "свого" активіста-кума чи свата або родича чи сусіда. Тому буксирні бригади посилалися на чужі села. Наші, наприклад, їхали колошматить Свиридівку, а буксири звідти з тією ж метою їхали до нас. Такий обмін виключав будь-яке милосердя і підвищував результативність обшуків. Чужі активісти відбирали останнє, не зважаючи на жіноче голосіння і плач дітей.

У кожного буксира був довгий залізний щуп з гострим кінцем. Ним він міг проткнути товщу соломи чи сіна, а також землю у клунях, хлівах, на городах. Зерно вигрібали в усіх – колгоспник ти чи одноосібник. Але з особливою люттю його шукали у тих, хто не виконав хлібоздачу. Зривали підлогу, розвалювали комини, забирали рештки квасолі, борошна, печений хліб, сало, м'ясо та інші продукти.

Передові буксирні бригади заносилися на районну дошку пошани, їхній досвід рекламувався через пресу. А відстаючі гнобилися, на них навішували ярлики "посібників класового ворога". Їхні керівники – уповноважені райкому партії, голови сільрад – притягалися до відповідальності за м'якотілість і потурання куркулям. Така критика призводила до арешту і ув'язнення.

Запам'яталось мені, як одного разу серед зими налетіли буксири з Безсал. Очолював їх здоровенний і червонопикий вожак. У нас вони нічого не знайшли. Тоді випало багато снігу, і батько повкидав клунки з зерном не у кучугури снігу, які звертали на себе увагу, а у рівні місця, ще й на близьких відкритих ділянках, а Птичка Іван (бабин приймак) повідносив свої клунки подалі, у різні закутки і замети. І їх знайшли. У нашому погребі стояла велика діжка квашених яблук. Буксири виїли їх відро і пообіцяли заїхати ще раз по закінченні своєї "роботи".

Увечері коло нашого двору зупинилася завантажена підвода, і у хату ввалилося з десяток буксирів. Вожак кинув на лаву кілька кусків сала і мяса, сказавши матері: "Піджар!" Мати стала жарить, а вони порозсідалися довкола столу і почали вихвалятися, хто що знайшов, де і як. Сало і м'ясо було реквізоване у Галівця Григорія (Грека). А коли мати поставила сковороду на стіл, вони накинулись на свіжину, як голодні вовки. Випили три пляшки самогонки. Мати й батько, зіславшись на піст, не їли. А нам, малим, та розкіш дражнила носи і шлунки, але ми боялися навіть визирнути з печі.

Буксирні бригади, одна грізніша за іншу, ходили по селу майже усю зиму. Та їхній улов поступово зменшувався, а потім і зупинився на нулю. Тоді в рахунок заборгованості по хлібоздачі стали відбирати картоплю, буряки. Почався голод. Люди пухли, їли собак і котів. У борошно, якщо воно було, додавали сушений жом і подрібнену липову кору. За жомом їздили і ходили на цукрозавод, але там голодних людей відганяла міліція. Легше було тим, у кого саме розтелилася корова і було молоко, а також тим, хто умів ловити рибу. Люди виймали із скрині якусь одежину, платки і їхали у Росію мінять на хліб. Дехто, як Ткаченко Тимофій (Яцунів), по дорозі умирали.

Появилися голодні злодії. Уночі вони лазили по курниках і погрібах, а удень, коли господарів не було дома, забиралися у хату через вікно і виїдали усе, що знаходили у горшках. Серед них були наші ж сільські підлітки. Не буду називати імена цих нещасних, бо то не їх вина, а горе. По селу бродили жебраки, але подати їм не було чого. Ходили чутки про окремі випадки людоїдства у Луці і Свиридівці (сусідні села Полтавської області – автор).
За ту страшну зиму і весну багато сімей вимерло. Серед них сім'ї:
1) Солонухи Уласа,
2) Стеценка Юмена,
3) Манівця Пилипа (Бабичевого),
4) Падалки Василя (Хирівського),
5) Ткаченка Тимофія (Яцунового),
6) Стеценка Олексія (Стряпшука),
7) Ткаченка Івана (Мандзенкового),
8) Мигаля (Бухерика),
9) Горошків (дві сім'ї)
10) Жириновських,
11) Біланів,
12) Сливи.

І це без урахування репресованих куркулів та середняків. А поодинокі смерті були майже у кожній сім'ї.

Найчастіше умирали люди похилого віку і малі діти. Померла і наша бабуся, яка жила з тіткою Улитою через сіни, а також п'ятирічний Гриша – наш двоюрідний братик. Зять бабин, Солонуха Іван Сергійович, був бідніший за нас, але у колгосп не хотів іти і не виконав хлібоздачі, бо земля у нього була бідна, неврожайна. Тому у них усе позабирали. Зять поїхав у Росію, а згодом забрав з собою і тітку Улиту з дворічним сином Михайлом.

Тоді ж настигла голодна смерть і найкращого учня нашого 2 класу Ткаченка Федю (Мандзенкового). Восени, на Жовтневі свята, у сільському клубі він одержав за відмінне навчання з рук голови колгоспу премію – клітчату сорочечку і штанці, а до весни 1933 року його не стало.

Пам'ятаю також, як приходив до нас розкуркулений і вигнаний з власної хати батьків двоюрідний дядько Павленко Прокіп Микитович. Був він одним з найкращих хазяїв на селі, а тепер ходив по людях і просив милостиню. Зайшовши до нас, він важко опустився на ослін і заплакав. Мати насипала йому миску борщу і відломила шматок сурогатної перепічки. Він неспішно їв і щось розказував про своїх синів і трьох дочок, які пішли світ за очі з рідного села. Ми, діти, злякано дивилися на його розпухлі ноги, які він витяг з чобіт і грів біля груби. Обличчя у нього було худе, набухле і заросше. Незабаром він, його сини Микола і Петро померли. Син Федось вижив і у війну загинув на фронті. Дві дочки – Явдоха і Оксеня – теж померли, а наймолодша Наталка з горя повісилася. Вижив лиш онук (Миколин та Єлисоветин син).

Ховали людей як попало. Брали небіжчика з дому чи підбирали на дорозі, загортали у рядно, якщо воно було у хаті, і опускали у наспіх вириту могилу по кілька чоловік. Щоденно цим займалася бригада з трьох копачів. За це їм виписували з колгоспу продукти. Скільки усього вимерло – важко сказати. Тоді їх ніхто не рахував. Думаю, що більше ста чоловік. Стільки ж виїхало у Росію, де голоду не було. Але добиратися туди було важко. Міліція ловила, знімала з товарних вагонів і відправляла у сталінські табори.

Наша сім'я пережила і колективізацію, і голод. Хлібоздачу, як основну, так і додаткову, ми виконали, бо земля у нас була добра, а перед самим нашестям буксирних бригад батько зумів дещо сховати. До того ж, серед зими розтелилася корова, і у хаті запахло молоком. Стало веселіше. Допомагало й те, що батько за рознарядкою сільради працював деякий час разом з кобилою на будівництві спиртзаводу. Там йому давали тричі на день гарячу страву, а хліб він отримував за увесь тиждень у суботу і віз його додому. Йому пропонували залишитися при заводі назавжди, обіцяли дати кваліфікацію і квартиру. Та він не погодився, перемогла тяга до землі, до отого хомута, який він носив на собі усе своє життя.

Коли усі наші хлібні резерви вичерпалися, мати витягла із скрині свої давні шерстяні платки, якими батько обв'язався і поїхав у Росію мінять на хліб. Дорога була важкою і ризикованою. Їхав зайцем на товарняках, в оточенні голодних і обірваних людей, які могли обібрати, убить, скинути з вагона. На кожній станції міліція ловила мішечників. Усе ж батько благополучно повернувся додому з двома пудами гороху аж із Калінінської області. Вони нас дуже виручили.

Напровесні старе і мале потягнулося до лісу за зеленим кормом - курятиною, салатою, яглицею, кропивою. Люди обривали і їли липові бруньки, цвіт акації, пили березовий сік. З річки приносили спичаки. Лазили довкола скирт, провіваючи солому у пошуках зерна. Інколи там і помирали.

Тим часом наближалися весняні польові роботи, а люди були знесилені, багато колгоспних коней подохло, так як їх нічим було годувать. Як тільки зійшов сніг, їх вигнали у Ярки, на пашу, якої там ще не було. І коні, подрабинені і голодні, скубли торішню суху траву на потоці і дохли.

На 17 з'їзді партії Сталін порівняв 1929 рік з 1933-м. Ось як зменшилося поголів'я:
1) коней – з 34 млн до 17,
2) рогатої худоби – з 68 млн до 38,
3) овець і кіз – з 147 млн до 50,
4) свиней – з 21 млн дл 12.

Це по усій країні. Напевно, по Україні цей відсоток був набагато вищий, так як сталінський геноцид тут був найбільш жорстоким. Та ще на Кубані, де проживало колишнє українське козацтво. Там теж був страшний голод і лютувало так зване розкозачення.
У розпал голоду приїхав у район "всеукраїнський староста", голова ВУЦВКу Григорій Іванович Петровський. Обговорювалась нелегка проблема, як провести весняну сівбу. Петровський дозволив видавати жом з цукрозаводу голодуючим. Ото була більшовицька турбота про українського селянина. Надавалась вона таємно, щоб "заграниця" не дізналася про це сталінське піклування. Люди варили ті бурякові вижимки, сушили і кидали у борошно і у товчену картоплю.

Перед початком весняної сівби у село знову зачастили уповноважені райкому партії. Тепер вони говорили про труднощі, які, мовляв, викликані підривними діями класових ворогів. І закликали сіять і орать. У полі для сівачів і орачів стали варить затірку. Почалося воскресіння із мертвих. Люди ходили, мов тіні, але заради черпака тієї баланди ішли у поле і там з останніх сил працювали.
Поряд з колективізацією і репресіями йшов повальний наступ на релігію і церкву. Церкви закривались. Їх або зносили з лиця землі, або, перебудувавши, віддавали колгоспам під зерносховища, склади і конюшні. Священників висилали у віддалені райони або розстрілювали як ворогів народу. У Лохвиці (районний центр за 6 км від села Яшники Полтавської області- автор) було закрито усі шість православних храмів і єврейську синагогу.

У центрі міста, на колишній базарній площі, біля кам'яного торгового ряду, стояв величавий собор. До речі, у ньому був хоровим диригентом знаменитий Нестор Городовенко. Після революції він заснував мандрівну хорову капелу "Думка", яка почала свої мандри по Україні з Лохвиці. У Києві вона поповнилась новими співаками і стала всеукраїнською. Керував нею Городовенко аж до середини 30-х років, а потім був репресований як український буржуазний націоналіст. У час війни йому вдалося вийти на волю, і він виїхав у США, де керував українськими хоровими колективами.

Так от цей собор знесли, а натомість заклали парк. І базар перенесли за місто. При вході у парк поставили пам'ятник Леніну, а напроти, через дорогу – і Сталіну.

На центральній алеї того парку вивішували у різні часи то ударників сталінських п'ятирічок, то передовиків сталінських п'ятирічок, то передовиків брежнєвського застою. Тільки на одному місці так і залишився горб. Коли злегка копнути лопатою, то можна виявити фундамент колишнього собору. Верх зруйнували, а фундамент був такий міцний, що його нічим не можна було зрівняти з землею. Так і лишився горб, порослий травою, немов заживлена рана.

Повністю також була зруйнована Покровська церква, яка стояла на розі вулиць, що йшли на Яшники і Яхники. Побудована вона у 1763 році на кошти останнього отамана Запорозької січі Петра Калнишевського, який з "ласки" Катерини II дожив на Соловках до 113 років. Він же подарував церкві дорогий іконостас, вартістю у 10 тисяч крб. (Яворницький Д.І., Історія запорозьких козаків, том 1, стор. 200)

Була також знесена і Успенська церква, яка стояла на місці нинішнього Будинку культури.
Миколаївську церкву, яка була за колишнім Народним домом, перебудували, знявши верх, на дитячі ясла, а потім – на дитячу амбулаторію.

Церкву, яка стояла під Западинцями (село неподалік від Яшників – автор), віддали колгоспу "Червона хвиля" під зерносховище.Збереглася майже повністю лише церква у центрі міста, напроти нинішнього райвиконкому, з неї до половини зняли тільки верх. До війни у ній був зоологічний музей. А дзвіниця використовувалась як міська пожежна каланча. Коли у 1941 році прийшли німці, то церкву повернули віруючим, і вона була діючою потім до 1957 року. Місцеві номенклатурники на чолі з секретарем райкому партії відібрали її у мирян і відкрили міський спортивний зал. Зроблено це було по-злодійському, вночі. Приїхала бригада активістів, вирізала автогеном замок, винесла усе церковне майно на машини і відвезла у стару заміську хату. І скільки потім віруючі не протестували, скільки не писали і у Київ, і у Москву – нічого не помогло. Тільки у 1989 році, коли комуністична система зазнала краху, церкву було повернуто віруючим.

У єврейській синагозі була протягом півстоліття інкубаційна станція. Там лупилися курчата, качата і гусенята. А що у ній зараз – не знаю. Колись у Лохвиці євреїв було багато, а зараз – лиш окремі сім'ї. То і турбуватися про повернення синагоги, мабуть, уже нема кому!
У Яшниках гоніння на церкву почалося перед колективізацією. Бо я ще був у ній з матерею, як правилось. Спершу сільські комсомольці відібрали попову хату під читальню, виселивши з неї попа Лахна, і він виїхав у своє рідне село Луку, а дальша його доля невідома. Деякий час церква стояла на замку. А у вересні 1931 року приїхав уповноважений з району і два міліціонери. Вони зібрали активістів з ломами, вірьовками і повели їх до церкви, де зняли замок і почали виносити ікони. Збіглися люди з усього села, жінки прорвалися усередину, хватали ікони, ховали їх під одяг, щоб винести і врятувати. Група активістів полізла на дзвіницю скидати дзвони. А на цвинтарі вирував натовп. Неслися прокльони і погрози.
Я тоді навчався у першому класі. Нашим учителем був Тесленко Ярема Юхимович – рідний брат відомого українського письменника Архипа Тесленка. Навчалися ми у бувшій поповій хаті, і нам через вікна усе те було видно і навіть чути. Наш учитель усе ходив по класу блідий і схвильований, часто підходив до вікна і дивився мовчки на те дике дійство. Ми тоді ще не знали, що сам він раніше був священником української автокефальної церкви. А коли її було заборонено, він приїхав у наше село і став учителювать.Та ось гепнув на землю перший дзвін, і ми усі кинулися до вікон. Далі продовжувати урок було неможливо, і вчитель приглушеним голосом сказав: "Діти, ідіть додому". В одну мить ми вилетіли з класу і понеслися до церкви. А там одні люди хрестилися і плакали, другі на весь голос кричали: "Антихристи!" Серед жінок, які виривалися з церкви, я помітив свою бабусю Катерину і підбіг до неї. Вона сунула мені у руки якусь кольорову дошку і сказала: "Тікай додому!" І я з усіх ніг кинувся навтікача. На дошці, як потім виявилося, було зображення святих апостолів Петра і Павла. А бабуся поставила його на стіл і довго молилася. Потім приласкала мене і сказала, що Бог не забуде мого доброго вчинку.

Після погрому церкви у Яшниках її через деякий час переробили на клуб. Зняли куполовидний верх і поставили кришу будинкового типу. У вівтарі змайстрували сцену. На відкриття нового "вогнища культури" приїхало районне начальство і привезло з собою подарунок колгоспові – сірого племінного жеребця. За що і для чого – вже не пам'ятаю. Чи за вчасне проведення сівби, чи, може, для поповнення кінського поголів'я, яке за зиму майже наполовину видохло. Під звуки духового оркестру жеребця було введено прямо у церкву, до столу президії.

Після такого освячення" новоспечений клуб повинен був стати центром соціалістичної культури на селі. Та нічого з тих намірів не вийшло. Молодь туди не пішла, віддаючи перевагу традиційним досвіткам, які були у хатах на кожному кутку, а влітку гуляла на колодках при місяцю і зорях. Довелося той клуб віддати під зерносховище. Тільки після війни його краще обладнали і він знову став "вогнищем". Виросло нове покоління, яке уже не задумувалось, куди йде і що робить.

Не стало церкви – не стало і Бога у душах людей. Крадіжки тепер у колгоспі не вважалися гріховним. Мовляв беремо своє. Але злодійські навички переходили і на приватні двори. Люди безчесні, п'янички працювали у колгоспі абияк, а достатки мали кращі за тих, хто тягнув лямку. Почастішали сварки на спільній роботі і між сусідами. Поступово розцвіла матірщина. Люди, колись поважні і порядні, ставали взаємно підозрілими, заздрісними, готовими перегризти гордл один одному за кістку з колективного казана. Поширились заохочувані владою доноси, наклепи.

І все ж у голодну весну 1933 року ослаблені люди кинулись орать і сіять. У них жевріла надія на краще. Уповноважені з району обіцяли заможнє життя у колгоспі. І люди працювали від зорі до зорі.
Батько наш очолював групу сівачів. За місяць надранньої сівби зносив свої юхтові чоботи і зробився, як земля. Зате був занесений на Червону дошку і одержав на зборах перехідний червоний прапорець, який мати спересердя вкинула у половник, де він і валявся кілька років.

У колгоспі появився трактор "Фордзон". Його прислали з МТС. Працював він під майбутню натуроплату зерном. Пам'ятаю, як виїзджав той перший трактор у поле. Ми, дітлахи, бігли слідом. За кермом сидів перший сільський тракторист Павленко Іван Йосипович (Калитин). Подивитися на залізного коня висипало півсела. Видовище було справді вражаюче.
Наближалися жнива. Біля кузні сільські умільці Солонуха Антін Михайлович, Солонуха Юхим Сергійович, Давиденко Хома Григорович разом з ковалями готували до збирання врожаю і обмолоту косарки, молотарку, віялки, конфісковані раніш у заможних селян.
Хліб уродив добрячий. Щоб голодні люди не зрізали колосків, від кожної з трьох бригад було виділено по кінному об'їздчику, а наверху провалля, за шляхом, на Могилі поставили високу вежу, з якої було видно майже усі поля. То було найвище місце над селом. З вежі було видно навколишні села – Свиридівку, Степки, Луку, Їсківці, Лохвицю і навіть Яхники. Хто і коли назвав це місце Могилою – невідомо. Може, там у сиву давнину був похований вождь якогось прадавнього народу. Кажуть, що на тому горбі у старі гетьманські часи стояла козацька сторожова вежа. Якщо на обрії появлялися татари, то вартові зразу ж розпалювали на самій верхотурі вогнище з клубами диму, подаючи сигнал тривоги своїм односельцям, а також іншим сторожовим вежам, які тоді височіли по всій Україні. Селяни кидались до човнів і ховались у лугових хащах, а козаки сідали на коней і поспішали до місця збору основних сил.

То було у давнину, коли боронили рідну землю від чужинців. Tепер же звели вишку для боротьби з голодним вимираючим людом. За зірвані чи зрізані колоски судили і давали до 10 років ув'язнення.

Першого хліба ждали, як паски. На кожен вироблений трудодень за півроку нарахували по кілограму зерна. Засипали посів матеріал, а решту зерна забрала держава. Другу половину року працювали даром, так що вийшло тільки по півкілограма на трудодень.
Привіз і наш батько кілька зароблених з матерею мішків. То були сльози. А тим часом районна газета аж захлиналася від славослів'я на адресу колгоспного лану і його творця "великого Сталіна". Друкувала інтерв'ю і фотознімки "щасливих" колгоспників, які одержували хліб на вироблені трудодні. Але по тій фоторекламі легко було здогадатися, яке то було щастя, побачивши самих "щасливчиків" – лапотників – худих, обірваних і босих.
Налякані голодом люди боялися зразу ж витрачати одержане зерно. Якщо раніш мати щосуботи пекла пироги і ми їли їх досхочу, то тепер хліба вистачало по скибочці, і то лише до борщу чи юшки. Економили і картоплю, так як у нас попід гір'ю вона погано родила. Більше налягали на підножний корм – огірки, помідори, гарбузи, а також фрукти.
Свиней стало теж важко тримати. Усю весну і літо вони паслися біля озера та по вулицях і були худі, як тріски. Вранці і ввечері мати давала їм січену кропиву, змащену сироваткою та помиями, у яких, крім подразливого запаху, більше нічого не було. В обідню пору вони вищали під ворітьми, і тоді ми рвали їм на городі і по смітниках їстівний бур'ян, в основному щирицю і лободу. Восени кабана ставили на відгодівлю. Варили йому буряки, гарбузи і дрібну картоплю. Носили з лісу жолуді. А борошно, як колись, уже не давали. Тому сало виростало не більше, як два пальці, було воно якесь обезжирене і тверде.
На зиму сушили побільше яблук, груш, вишень і слив. Збирали і сушили також опеньки. Була у нас добра корова, і молоко нас дуже виручало. Правда, узимку їй було нелегко з кормами, а влітку паші хватало. Сіна для неї батько накопував у глухих лугових закутках. Були у нас і кури, але яєць ми ніколи не їли. Їх мати відносила на базар, щоб сплатити важкі податки.

Дуже було сутужно з одягом і взуттям. Усе колишнє зносилося. Вичерпувалися і запаси полотна. Конопель уже ніхто не сіяв, бо не було де. Штани у батька були латані-перелатані, а наше взуття складалося з одних недоносків, які переходили від старшого до меншого, аж поки зовсім розпадалися так, що вже й ремонтувати не можна було.
У сільській крамниці продавалися тільки гас, крейда, сіль, горілка і деяке залізяччя. Тканин, одягу і взуття не було. Лише зрідка привозили для ударників то ситцю по два-три метри, то платочки, а інколи кирзові чоботи або фуфайки.

Наслідки колективізації, голодомору і репресій були надзвичайно тяжкими. Залишившись без землі – годувальниці, селянин попав у становище приреченого. Він став безпорадним, не знав, як йому далі жити. Його переслідував страх перед завтрашнім днем, перед грізним начальством, яке не знало жалю і не мало совісті. Була своя земля – він відчував себе хазяїном і незалежним, трудився і утримував сім'ю, планував своє майбутнє. А тепер він – ніщо, злидень, черв'як, якого можна розчавити і розтерти.

Наталія Бизова (Безсонова)